«Завдання батьків – розпізнати талант дитини, не зламати її характеру та розвинути здібності, дані їй природою» - газета "Прикордоння" - 10 Листопада 2014 - Рава-Руська. Сайт міста
Головна » 2014 » Листопад » 10 » «Завдання батьків – розпізнати талант дитини, не зламати її характеру та розвинути здібності, дані їй природою» - газета "Прикордоння"
12:53
«Завдання батьків – розпізнати талант дитини, не зламати її характеру та розвинути здібності, дані їй природою» - газета "Прикордоння"
 
Її життєве кредо – «Не суди і не будеш судженим». У житті її супроводжує цифра «3», яка стала для неї своєрідним символом родини: вона три роки виховувалась у сім’ї тітки, в якої було троє своїх дітей, згодом вона народила та виховала трьох дітей, які подарували їй трьох онуків.
Вона закохана в життя та людей. Кожен свій день проживає як востаннє. У віці 12 років  вона втратила найріднішу для себе людину, матусю, але не зламалась. У 41 рік вона не опустила руки, коли прийняла на себе керівництво пошкодженою пожежею школою, а через два роки – не впала у відчай, коли їй встановили страшний діагноз.
Іванна Данкевич – директор навчально-виховного комплексу «Рава-Руська школа-гімназія» є героїнею сьогоднішньої рубрики «Сусідонька».
 
- Пані Іванно, яким було Ваше дитинство?
- Я народилась у місті Золочеві, що на Львівщині. Моя мати працювала продавцем у місцевому гастрономі, а батько був головним механіком у сільгосптехніці. Це був безтурботний час.
У віці шести років разом з батьками я покинула наше місто і поринула у світ Далекого Сходу.
- Яким був для Вас цей новий світ?
- На Далекому Сході зовсім інша природа – навколо сопки, які набирають кольору лише навесні: одна, завдяки рясноквітучим піонам, стає рожевою, інша – синьою, від цвіту ірисів. Болотяні місця вкриває яскраво-жовтий килим квітучих «купальниць».
- Які люди вас оточували?
- Національний склад мешканців нашого селища був таким самим різнобарвним, як сопки. Разом зі мною навчались в одному класі китайці, корейці, евенки, молдавани, українці, росіяни. Усі ми дружили між собою. Мови про національні міжусобиці ніколи не йшло.
- А чим  відрізнялись від інших національностей українці?
- Кожна  громада проживала  в окремому районі, який відрізнявся один від одного. Усі мали свої традиції та символи. Український район був засаджений вишнями, ці дерева росли у кожному дворі. А ще лише в нашому районі були побілені хати.
- За яких обставин ви повернулися в Україну?
- У нашу домівку прийшла біда. Коли мені виповнилось 12 років, померла моя мати.
В один день світ навколо мене став сірим. Родина з України наполягла на нашому поверненні. З того часу жодного разу не була на Далекому Сході.
Моя рідна тітка, яка на той час вже мала троє своїх дорослих синів, забрала мене до себе. В її родині я прожила три роки, доки не пішла навчатись в училище.
- Чим запам’ятались роки, які ви провели в сім’ї тітки?
- Я потрапила в рідну родину, тому дискомфорту не відчувала. Хлопці, сини тітки, приїжджаючи додому на вихідні, радо залучали мене до їх спільного захоплення музикою. Вони влаштовували суботні вечори на кухні. Нашими незмінними слухачами були, зазвичай, вуйко і тітка.
- Який музичний інструмент вам довіряли двоюрідні брати?
- Юрій грав на баяні, Володимир – на контрабасі, Ігор – на скрипці, а я – на ударних інструментах, які складались зі столу та  паличок (Сміється. – Авт.).  Відчуття ритму в мене було, тому брати ставились до моїх імпровізацій терпляче.
- Чи підтримуєте контакти з вашими двоюрідними братами?
- Звичайно, вони ж моя родина! Зараз кожен із них займає визначне місце серед талановитих людей нашої Батьківщини: Юрій - художній керівник Заслуженої Національної капели бандуристів України ім. Григорія Майбороди, Володимир – художній керівник Академічної чоловічої хорової капели ім. Ревуцького. Ігор пов’язав свій творчий шлях з ансамблем «Ватра», виступав разом з Оксаною та Ігорем Білозірами, і продовжує гастролювати.
- п. Іванно, з чого розпочалася Ваша педагогічна діяльність?
- Ще навчаючись у школі, зрозуміла, що хочу працювати з дітьми, тому без вагань після закінчення восьмого класу подала документи у Бродівське педагогічне училище, після закінчення якого, за направленням, поїхала працювати у восьмирічну школу  продовженого дня смт. Борової Київської області. Працювати доводилось з восьмої ранку і до восьмої вечора, на квартиру навідувалась лише щоб помитися, переодягнутися та поспати. З теплом згадую ті часи, адже саме там відбулося моє становлення як вчителя.
- Як ви познайомились зі своїм майбутнім чоловіком?
- Я переконана, що кожен має свою половинку, яка чекає слушного часу, щоб з’єднатися з Вами в єдине ціле на усе життя. Тому, коли під час вечірки у Бродівському училищі зустрілась поглядом із молодим красенем Ярославом, одразу зрозуміла, що саме він і є моя друга половинка. 
Потім були роки розлуки: Ярослав пішов  служити в армію, а я поїхала працювати за направленням.
- Скільки років Ви разом?
- У цьому році ми відзначаємо 30-річчя подружнього життя. За цей час жодного разу не пошкодувала, що доля подарувала мені зустріч саме з Ярославом. Разом ми виховали трьох дітей, разом радіємо трьом внукам. Ми не сваримось, усі життєві питання вирішуємо дуже просто: сідаємо, обговорюємо і приймаємо одне на двох рішення. Мій чоловік – розумна, відповідальна та  щира людина. Наші почуття з роками лише міцнішають. Він – мій надійний тил. Разом ми і в радості, і в горі.
- Розкажіть про дітей…
- Донька Світлана – найстарша, їй 29 років, працює так, як і її чоловік, менеджером на АЗС, виховує двох дітей. Її старший син уже пішов у перший клас.
Сину Олегу – 24 роки. Він займається бізнесом. Одружений, доньці вже два роки.
Молодшій доньці Богданні – 18 років. Вона закінчує Рава-Руський ліцей, буде бухгалтером.
- Як діти обирали майбутню професію?
- У нашій сім’ї культивується принцип колегіального обрання рішень. Та коли постало питання обрання майбутньої професії, ми з чоловіком вирішили, що наші діти зроблять свій вибір самостійно, адже на той період вони були самостійними,поміркованими, відповідальними, працьовитими.
- п. Іванно, поділіться своїм досвідом виховання дітей.
- Частенько батьки губляться, коли постає питання розкриття здібностей їхніх дітей. Важливо вірити у них, адже кожен з них має талант. Завдання батьків – розпізнати талант дитини, не зламати її характеру, максимально розвинути здібності, які дані дитині природою.
Одного разу я поставила на столі вазу з однією трояндою і попросила своїх дітей змалювати, що вони бачать перед собою. Їх відповіді говорили самі за себе. Світлана, яка завжди була дуже організованою та полюбляла точні науки, описала троянду у вазі так: «Я бачу одну квітку, яка стоїть у скляній вазі, на ній три яскравих пелюстки всередині і п’ять великих ззовні».
Олег, дуже сентиментальний, вразливий та спостережливий написав: «Я бачу троянду, на листочках якої жевріють крапельки роси, видно, що її зрізали сьогодні вранці».
Богданна, як людина з художнім поглядом, стала описувати кольори, промені сонця та півтінь, яку створювала квітка на скатертині…
- Що для Вас найважливіше у житті?
- Діти! Заради них ми живемо. Це ниточка, яка тримає нас на цьому світі!
- Що б ви не змогли пробачити близьким людям?
- Зраду! А ще я на терплю лицемірство. Сама намагаюсь говорити відверто, якщо людина не по мені, відсторонююсь.
- п. Іванно, про таких як Ви говорять: «Ця людина перемогла рак». Що б Ви порадили людям, яким ставлять такий самий діагноз, як Вам?
- По-перше, хочу сказати, що рак – це не вирок, це – хвороба, яку можливо здолати!
Коли сама почула свій діагноз, мало не втратила свідомості. Йшла вулицею, сльози текли самі по собі, а мозок просвердлювало – «Завтра нічого вже не стане». Але рідні допомогли мені не втратити віру. Саме за допомогою їх я здолала цей складний етап у своєму житті, не скиглячи. І ми перемогли – хвороба відійшла і я продовжую жити.
- Яка різниця між життям до і після хвороби?
- Я скажу про після, тому що саме після одужання, пройшовши через операційний стіл та період реабілітації, я почала радіти кожному дню, матеріальне відійшло на другий план. Я полюбила мандрівки. Зараз, як ніколи, радію кожному дню та порі року. Не розпорошуюсь на пусті знайомства та балаканину. Просто роблю свою справу і насолоджуюсь життям.
Зараз я ніколи не відкладаю на завтра те, що можна зробити сьогодні, адже добре знаю, що завтра може і не настати.
- Чи можна уникнути цього страшного захворювання?
- Я не науковець, щоб розповісти про недугу в деталях, але впевнена, що зарадити собі можна. Рак на початкових стадіях, а саме тоді є шанс одужати на 100%, ніяк про себе не заявляє, він підступно підлаштовується до нашого організму, адже болі ми не відчуваємо. Тому я раджу усім раз на рік обов’язково проходити повноцінне обстеження.
Першим зауважив зміни в моєму організмі під час огляду Сергій Олександрович Штогрин (лікар залізничної амбулаторії у Раві-Руській – Авт.). І я впевнена – це врятувало мені життя.
- Що для Вас особисто означає слова «щастя», «сім’я»?
- Щастя - це коли спокій на душі, вдома, на вулиці, у країні. А сім’я - це усе!!!
 
Олена Криниця,
газета "Прикордоння" №12 (56)
Категорія: газета "Прикордоння" | Переглядів: 892 | Додав: Admin | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]