"Жити довелось у кімнаті, яка вдень була кабінетом, спати - на тапчані, який був театральним реквізитом" - 24 Липня 2014 - Рава-Руська. Сайт міста
Головна » 2014 » Липень » 24 » "Жити довелось у кімнаті, яка вдень була кабінетом, спати - на тапчані, який був театральним реквізитом"
19:23
"Жити довелось у кімнаті, яка вдень була кабінетом, спати - на тапчані, який був театральним реквізитом"

У цієї жінки можна повчитися толерантності, щирості, позитивного настрою, самовідданості улюбленій справі. Її дитинство та юність пройшли у великому промисловому місті Норильську (Росія). Але вже більше як 25 років вона проживає у Раві-Руській.

- п. Ірино, як ви потрапили із Норильська, що далеко-далеко в Росії, на Західну Україну?
- Західна Україна, а саме Хмельниччина – земля, де я народилась. У піврічному віці мої батьки виїхали звідти, забравши мене і брата з собою у Норильськ, де нескінченно довга та холодна зима із північним сяйвом, кучугурами колючого снігу та різкими вітрами. А весна, літо та осінь там швидкоплинні.
А повернулася назад, в Україну, я після закінчення школи, у сімнадцятирічному віці. Тоді поїхала поступати у Львівське училище культури та мистецтва. 
- Як часто, проживаючи у Норильську, бували в Україні?
- У Норильську, зазвичай, усі дорослі, враховуючи суворий клімат регіону та довготривалу зиму, вважали, що діти повинні хоча б під час літніх канікул досхочу наїстися вітамінів, подихати чистим повітрям та відігрітися на сонці. Саме тому я, як і тисячі дітей, щороку влітку вирушала у подорож: спочатку до моря, а потім – на Хмельниччину. Так я щороку була в Україні.
- Вас особисто торкнулось мовне питання, яке так активно обговорювалось в Україні?
- У Норильську усе моє оточення, було російським, тому, почувши звістку про те, що я хочу навчатися у Львові, активно відмовляло мене від, на їхній погляд, дурної затії. Були навіть такі, що говорили: «З російською мовою до Львова не сунься, там – бандерівці». Та я зробила свій вибір давно і не пошкодувала про це жодного разу. 
Я – росіянка українського походження. Зараз мою українську мову не відрізнити від мови корінних мешканців і я цим пишаюсь. Глибоко переконана, що людина, яка живе в Україні, а ще, якщо вона обіймає державну посаду, повинна розмовляти українською мовою. 
Коли починається дискусія щодо мовного питання, я запитую: «А чи можете ви хоча б на хвилинку уявити, що президент США або королева Великобританії звернулись до нації неанглійською?» Кожен відповідає, що ні. Тоді я запитую знову: «А чому?» І кожен розуміє, що вони з повагою ставляться до своєї нації.
- Як би описали ваше дитинство, якби у нього був смак?
- Воно мало б бананово-галушковий смак, приправлений солоним морським бризом.
 - Чому саме такий незвичний мікс?
- Справа в тому, що на Півночі банани, привезені туди ще зеленими, могли зберігатися довше, ніж інші фрукти. У нашій квартирі комірчина була забита ящиками з бананами і смак батьківської оселі був саме банановим.
Галушковий смак – смак бабусиної хати. Вона готувала такі смачні галушки, що їх хотілось смакувати знову і знову. 
Усе це приправлялось солоним морським бризом – смаком моря, що нагадує мені безтурботні літні канікули, тепло південного сонця та безкрайній морський простір.
- п. Ірино, коли ви відчули, що театр – це ваше покликання?
- Коли я була ще дитиною, мама повела мене на дитячу виставу. По її закінченні вона домовилась, щоб мені дозволили вийти на сцену. Коли вийшла на неї, то була вражена. Зі залу усе виглядало зовсім по-іншому, а тут – чарівний світ закулісся: неймовірна кількість ланцюжків, які рухають штори, декорації, сцену. Я закохалася у цей світ з першого погляду. Мама, вловивши моє захоплення, записала мене в драмгурток. Так і вирішилось питання моєї майбутньої професії.
- Яку роль або у якому спектаклі ви мрієте зіграти?
- Якось мені до рук потрапила книга автора Володіна. Прочитала і однозначно захотіла втілити на сцені п’єсу «Дві стріли». Мені здається, що саме зараз вона буде актуальною, тому що в ній йдеться про два племені, які ніяк не можуть дійти до порозуміння. У них – різні закони і бажання. Це наче про наш час, різниця лише в тому, що події в п’єсі відбуваються з доісторичними людьми.
- Ви вже більше 25 років проживаєте у Раві. Якими були ваші відчуття від першої зустрічі з містом?
- Рава-Руська вразила мене тим, що у місті всі один одного знають. Коли йдеш по вулиці, усі вітаються, бажають доброго дня. А ще тут затишно, зелено і комфортно. Таке відчуття, що приїхала у курортне містечко.
- До Рави ви приїхали у 21 рік. Як для вас склалось життя у місті?
- Завдяки Ірині Самойлівні Обуховій (директор Народного дому - Авт.) труднощі, які звалились на мене у перші дні, вже не здавались такими страшними. Жити довелось у кімнаті, яка вдень була кабінетом, спати – на тапчані, який був театральними реквізитом, їсти яйця, які носила мені з дому Ірина Самойлівна. Своїй матері нічого не розповідала про умови мого буття. А з часом все налагодилось. 
- п. Ірино, а що це за історія, яку із задоволенням розповідають ваші подруги про доленосну зустріч на пішохідному переході?
- Я завжди стверджую, що від долі не втечеш. Моя доля чекала на мене у центрі Рави, на пішохідному переході. Я називаю цю подію романтичною історією походу в магазин. Переходила вулицю, а мій майбутній чоловік зупинив свій мотоцикл на пішохідному переході і не втримався від репліки у мою сторону: «Була б гарна невістка для моєї мами!». А я – у відповідь: «Цікаво, а чи ти будеш гарним зятем для мого тата?» Ось із цього усе і почалося.
- Що розкажете про вашого сина?
- Юрі уже 23 роки. Він відслужив в армії, закінчив Київський національний транспортний університет, зараз зайнявся своєю справою. Він – моя гордість: щирий, турботливий, вдячний. Після закінчення школи одразу ж став самостійним. Я ніколи не мала з ним проблем, а лише направляла, давала поради. А право вибору у прийнятті рішень завжди залишала за ним. Мені подобається, як він дає собі раду у житті.
- Мені відомо, що ви майстерно вишиваєте. Як прийшло до вас захоплення вишивкою?
- Коли Юра пішов до армії, мені потрібно було якимось чином відволіктися. Саме тоді я взяла голку, нитки, канву і почала вишивати. Все вийшло само собою, а зараз навіть не уявляю собі як могла жити без вишивки стільки часу. З кожним разом берусь до складніших і масштабніших робіт. Рідні поділяють моє захоплення і навіть роблять замовлення тож в мене тепер немає проблем з подарунками. А ще, на має глибоке переконання, картина, вишита своїми руками, зберігає тепло твоїх рук і завжди буде нагадувати твоїм рідним про тебе.
 
Олена Криниця, газета "Прикордоння" №8 (52) від 8 липня 2014 року
Категорія: газета "Прикордоння" | Переглядів: 661 | Додав: Admin | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]