Головна » Статті » Перша сторінка

За вікнами - серпень
Серпень 1991-го видався напрочуд погожим. Теплі сонячні дні спливали швидко і непомітно. Заклопотаним буденними турботами людям здавалося, що життя іде звичним, розміреним ритмом і ніщо для них не віщує якихось кардинальних змін. Діти готувалися до першого дзвоника, їхні батьки вистоювали у довжелезних чергах в примарній надії купити бодай що-небудь за рублі, які «дерев’яніли» з кожним днем.
Газети і телебачення повідомляли про війни на Кавказі, різанину у Середній Азії, п’яні витівки Єльцина… Ці та інші повідомлення, які ще кілька років до цього могли здатися сюжетом з фантастичного фільму, стали буденними і майже не викликали інтересу. Однак за цією буденністю приховувалось якесь дивне передчуття тривоги і небезпеки, яке буквально висіло в серпневому повітрі. Можливо, передчуття це було викликане тим, що імперія вже тріщала по швах,  корчилась у передсмертних конвульсіях, але здавалося, що її агонія буде тривалою, болісною і кривавою.
Третього серпня Горбчов, з почуттям виконаного обов’язку, відлетів на відпочинок до Криму. Він мав усі підстави бути задоволеним: напередодні сам президент США Джордж Буш прилітав, щоб підтримати його прагнення зберегти Союз і переконати Україну підписати новий Союзний Договір. Це підписання було заплановане на 20 серпня, однак Україна не погодилася взяти у ньому участь. Очевидно, саме ця обставина і підштовхнула кремлівських «яструбів» до дій.
Коли вранці 19 серпня з усіх радіостанцій та телеканалів зазвучало «Лебедине озеро», стало зрозуміло, що трапилось щось незвичайне. Цей балет, починаючи з 1953 року, передавали завжди, коли в Кремлі змінювалась влада, і винятків з цього правила майже не було. Трохи згодом диктори повідомили, що Президент СРСР М.Горбачов хворий і не в змозі здійснювати керівництво країною, а вся влада переходить до Державного комітету з надзвичайного стану (рос. абревіатура – ГКЧП). Танки Кантемирівської дивізії на вулицях Москви повинні були продемонструвати серйозність намірів новоявлених «спасітєлєй Родіни». Звістку про переворот у Москві жителі України (як, до речі, і Рави) зустріли по-різному. Були такі, що зраділи: покажемо, мовляв, ми вам тепер демократію, кляті бандерівці! Були і ті, що злякалися. Але абсолютна більшість народу об’єдналася у своєму рішучому прагненні дати відсіч путчистам. Зокрема, в Раві активну позицію зайняли місцеві осередки Народного Руху та УРП.
Ні самі заколотники, ні каральні органи не були готовими до такого розвитку подій. Беззбройний, але готовий до Опору, народ виявився сильнішим за них і вже через день до безтями п’яних «гекачепістів» «чорні воронки» взяли в «Матроську Тишину».
Серпневі події 91-го круто змінили хід української та світової історії. Україна стала незалежною державою, а найбільша світова імперія канула у небуття.
Тоді, у серпні 91-го, майбутнє молодої держави виглядало райдужним і безхмарним. Колосальний економічний потенціал, вигідне географічне розташування, унікальні чорноземи, високий рівень освіти населення… Здавалося, ну що ще потрібно, щоб стати процвітаючою країною? Але, замість процвітання, ми отримали економічну розруху і кримінальну революцію 90-х, а райдужні сподівання змінилися зневірою і розчаруванням. Можна довго сперечатися про причини такої трансформації, але визначальним, на мою думку, є те, що ми отримали державу – українську за формою та неукраїнську за змістом. Великою перемогою українського народу скористалися ті, для кого Україна не Батьківщина, а порожній звук, безлика територія для заробляння грошей. Серед п’ятдесяти сімей, які контролюють 80% національного багатства, немає жодної української. Ви не знайдете українців серед власників провідних банків, телеканалів, великих корпорацій. У Верховній Раді України українців менше третини. Зате серед п’яти мільйонів трудових мігрантів майже усі етнічні українці. Під керівництвом антинаціональної псевдоеліти за якістю життя Україна скотилася в кінець восьмого десятка країн, натомість за рівнем корупції ми серед світових лідерів, знаходячись десь між Суданом і Республікою Чад.
Та найстрашніші наслідки має тотальне домінування цих сил в інформаційному просторі. Телебачення стало інструментом дебілізації суспільства, звідки українцям посилено нав’язують комплекс меншовартості. Їх можна зрозуміти: здеградованою і зденаціоналізованою масою управляти значно легше. І їхні зусилля, нажаль, не є марними. Нещодавно став очевидцем того, як молода жінка, що прожила кілька місяців у Польщі, вилаяла свого чотирирічного сина за те, що звернувся до неї… українською мовою! Чи, пригадайте, як недавнього часу деякі наші земляки, заради отримання заповітної «Карти поляка», доводили у польському консульстві, що ніякі вони не українці, а походять мало не від воїнів Болеслава Хороброго, які в XI ст. йшли на Київ через Галичину, а діди їхні вже точно підносили набої у львівські костели, з яких польські «орлята» стріляли у Січових Стрільців у листопаді 1918-го.
І вже увесь світ спостерігав, як верховний московський піп, приїхавши на святу українську землю, сипав погрози і прокляття державі і народу, а ті, кого це стосувалося, покірно схиляли голови, всім своїм виглядом ніби показуючи: «Так нам і треба! Ще давай!» Один лише Президент тримав себе достойно з нахабним попом. Але що може один?! І після цього ми ще дивуємося, що в багатьох країнах до нас відносяться як до людей другого сорту? Надто вже легко ми перетворюємося на чужих маріонеток, надто часто стаємо чужими лакеями.
Звичайно, не все так погано. У серпні 2009-го вже не потрібно стояти в принизливих чергах, а кількість авто та новобудов свідчать, що українці навчились виживати навіть всупереч своїй державі. Та й державі нашій тільки вісімнадцять! У людини це вік, коли закінчується дитинство, розпочинається доросле життя і її майбутнє залежить тільки від неї самої. В України також все попереду. Тільки її майбутнє залежить від нас усіх!

Сергій Максимів

P.S. 11-го серпня президент РФ Медведєв звернувся до Президента України з нечуваним за зухвальством посланням. Подібну риторику використовують, як правило, напередодні війни. У будь-якій країні це миттєво об’єднало б владу, опозицію, усі політичні сили, зрештою, усю націю. А що у нас? «Самі винуваті! Так нам і треба! Ще давай» - майже в один голос закричали верховоди псевдоеліти. Чи не пора ж вже, у таких умовах, з’явитися новій еліті?


Категорія: Перша сторінка | Додав: Admin (20.09.2009)
Переглядів: 635 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]